СІЛЬСЬКІ  КЛАДОВИЩА ВОЛОДИМИРЩИНИ. СУМНА ПАМЯТЬ МИНУЛОГО

 Колись у цій мальовничій місцевості знаходилося село із своїми жителями, історією, а тепер - пустка без жодних ознак сілського життя. Мова йде про село Дубники Володимир-Волинського району, якого вже не знайдете на карті України. Село Дубники залишилося тільки в пам’яті його жителів.

    Памятний хрест на цвинтарі села Дубники. Фото з фондів Володимир-Волинського історичного музею

До початку Другої світової війни в селі знаходилося майже 50 господарств,а навкруги розміщувалися колонії (хутори): Водзинок, Водзинів, Спасщина, Стасик, Калинівка, Білозовщина, Ганусин, Заславок, в яких переважно жили поляки. По колоніях було від кількох до 20 дворів. Тепер на сільських дубниківських землях – колишній військовий полігон, Міністерства оборони України займає величезну територію і знаходиться між Володимиром-Волинським і селом Білин. Так вже сталося, що через будівництво військового полігону, що розпочалося у 50-ті роки ХХ століття, дубниківчан порозселяли по інших селах. Під час такого добровільно-примусового переселення стався паракдоксальний випадок котрий є характерним для радянської епохи. Отож тим дубниківчанам чиї родичі в різний час померли та були поховані на сільських могилкахі радянська влада цинічно запропонувала ... перепоховати покійних на цвинтарях по інших селах, або в місті. Та звісно, тривожити спокій померлих ніхто не наважився – примусово відселені жителі села на кладовищахтих населених пунктів куди їх закинула доля  встановлювали символічні пам’ятники та хрести в пам'ять про рідних, що відійшли у вічність. Тож нині єдиною згадкою про те, що на Володимирщині знаходилося село Дубники залишилося старе, занедбане кладовище, де разом з померлими похована історія.

    Капличка на роздоріжжі біля колишнього села Дубники. Знімок з фондів Володимир-Волинського історичного музею

На цьому цвинтарі поховані люди, які так чи інакше внесли свій посильний вклад в історію району: чоловіки, які воювали за нашу свободу, матері, які виховували дітей. Це кладовище пережило війни, воно бачило сльози батьків, які хоронили своїх дітей, жінок, що не дочекалися своїх чоловіків. Страшні спогади про це село записав краєзнавець Ярослав Царук у книзі «Трагедія волинських сіл 1943–1944 рр. Українські і польські жертви збройного протистояння». Коли в розпалі війни у 1943 році між поляками та українцями було посіяно ненависть, саме в Дубниках вона вилилася особливою жорстокістю. З книги Ярослава Царука: «16 липня 1943 р. просто на дорозі, серед білого дня був застрелений 40-річний Войтович Володимир Федорович. Він їхав фурою на поле, з ним дружина Аделька (полька) й синок Владик. Коли проїжджали повз хату осадника Кіта Вацлава, то господар вийшов з гвинтівкою і вистрелив Войтовичу в груди. З хати вискочила дружина Кіта і закричала: “Забій єще те гадувке і тего малого гада!”. Аделька просила не вбивати хоч малого Владика, промовляючи: “Я теж єстем полька”. Підійшов якийсь старший і наказав не чіпати жінки й дитини. Похований Войтович на кладовищі села Дубники». Загалом за два роки протистояння на кладовищі у Дубниках вічний спочинок знайшли 66 забитих поляками жителів цього села. Згідно з законом, кладовище не мають права знищувати, поки не пройде сто років після останнього поховання. От воно й доживає свої роки у забутті. Люди, зазвичай, не приїздять на цей цвинтар у Дубниках. Причин, звісно, у кожного багато. Хтось уже в похилому віці і не може приїхати, а хтось просто не хоче. На кладовище навіть не приходить священик, тому що він просто не зможе пройти до могил тому,що заросли кущами, бур’янами та деревами. Ні імен, ні прізвищ, ні дат… Над забутим цвинтарем височить єдиний  металевий хрест. Сліду від могили вже й не залишилося. Скрізь на кладовищі пориті ями – можливо хтось  тут  шукав скарби. Та найбільше дивують не варварські вчинки людей, а забута людьми історія. На занедбане кладовище майже ніхто не приїздить. Невже в теперішніх нащадків дубниківчан пропала совість чи відчуття батьківщини, що вони не вшановують своїх предків.

Вивчаючи історію Володимир-Волинського району, звернеш увагу на село Жовтневе, стара назва якого - Могильне. Загалом, за усю історію заснованого у 1545 році села нині залишилося два кладовища. Скільки їх було, не пам’ятає, мабуть, ніхто. Проте відомо, що поруч із Свято-Миколаївський монастирем, заснованим воєводою Адамом Киселем у 1646 р. для своєї матері Феодори, теж був цвинтар, який проіснував, як і монастир, десь до початку XIX століття. Нині ж до наших днів дійшло два кладовища: одне - нині діюче, а ще одне – старе, двохсотрічне та практично забуте… Знайти цей старий цвинтар не так вже й легко, адже він розташований за селом, на покинутому військовому полігоні. Саме зведення цього полігону, що розпочалося у 50-х роках минулого століття і зробило це кладовище закритим . Оскільки будь-який військовий об’єкт є закритим, то й доступ до нього цивільним людям заборонений. Тож, і не дивно, що хоронити людей на жовтневському кладовищі з початку 50-х років було заборонено. Заборона також торкнулася і відвідання могил . Поступово через такі чинники кладовище заросло кущами та бур’янами, перетворившись у непролазні хащі, а над могилами та хрестами кружляли бойові літаки та вертольоти. Відвідувати кладовище військові дозволяли лише раз в рік – у Провідну неділю. За цей час потрібно було не лише поминути покійних, але й прибрати на їхніх могилах. Недарма кажуть, що спокій померлих турбувати не варто, і тому напевне символічним є те,що  хоч ці могилки десятиліттями мирно заростало бур’янами, та вертолітний полк вони таки пережили.  Саме кладовище ніби заховане між кущами та деревами. Вражає дивовижна тиша, власне вона якнабільш тепер «пасує» до цього місця скорботи, як і кущі бузку, котрими обсаджено земне царство вічного спокою. Саме тут знайшли вічний спокій не одне покоління жовтневців, нащадки яких, впевнена, досі живуть серед нас. Тут поховані хлібороби, ковалі, священики, родини Прогонюків та Саганюків. Наче магнітом, як тільки зайдеш на кладовище, притягують до себе погляд два пам’ятника в самісінькому центрі кладовища – це поховані священики Василій Вагатович та Єлисей Річинський з родиною. На решті могил хрести металеві та дерев’яні, переважна більшість з них не має іменних табличок. Втім відомо, що одне з останніх захоронень на цьому кладовищі здійснено у 1953 році.

У свій час за справу відродження закинутого кладовища взявся молодий настоятель церкви Різдва Богородиці села Жовтневе отець Віталій. Якось перед Провідною неділею він виступив перед прихожанами храму з повчальною проповіддю, у якій закликав сельчан прибрати на старому кладовищі. Жовтневці відгукнулися : зрізали чимало сухих дерев та кущів, підсипали могилки, подекуди висадили квіти. Та на зробленому отець Віталій та жителі села зупинятися не будуть, разом вони планують повністю розчистити кладовище від буйної рослинності та обгородити. Тож, пам'ять про тих, хто так чи інакше вписав себе в історію села Жовтневе, забутою завдяки старанням нащадків не буде. Скільки їх – таких старих і забутих кладовищ на території району – порахувати важко, адже маємо чимало сіл, які у свій час люди не покинули добровільно. Їх вигнали, виселили з рідної землі. Вмирали цілі покоління, які не мали доступу до місць останнього спочинку рідних. Це наша історія, і добре, що ми тепер маємо можливість її пошанувати.

Ярослава Вознюк, місто Володимир-Волинський

 

Володимир-Волинський історичний музей
Адреса: вул.І.Франка,6, пошт. індекс: 44700 тел. музею: (03342) 2-19-11 ел. пошта (e-mail): volodymyrmuseum@gmail.com
Зворотній зв'язок